І жили вони довго…

Начало книги

— Були колись такі люди — сильні й могутні. Майже до наших часів дожили, зовсім недавно скінчилися. Ще мій дід, бувало, піднімав воза, якщо коняці тяжко було, а прадід, кажуть, міг з гармати пальнути, як із рушниці. Брав одразу дві попід пахви, й киває джурі — підпалюй, мовляв! Той і радий старатися. Бубух! — з лівої, прадід хитнеться, на місці крутнеться, та й киває знову — підпалюй! Бубух — з правої! Й десяток турків за кожним пострілом! Оце був чоловік, а зараз таких вже нема…

Дідусь і справді був "не такий". Старенький, немічний, ходив з палицею, та ще й зупиняючись через кожен десяток кроків. Але хлопчик бачив колись, як дід зустрів на сінокосі гадюку. Чи то налякана, а чи зроду скажена, вона не тікала, а скрутилася у тарілку, готуючись до стрибка. Не до діда — бо він стояв трохи далі, а саме до нього. Два кроки попереду. Й один — до гадюки. Одна мить, один порух чорно-сірого тіла. Одне коротке шипіння.

Читать дальше →