Ґарґантюа і Пантаґрюель

Начало книги

«Твір Рабле у французькому письменстві, мабуть, найскладніший. Малларме проти нього легкий», — писав Мішель Бютор, фундатор нового роману. Культурний радник французького посольства Олів'є Ґійом, підтримуючи мене, застеріг: «Але яких там слів тільки нема!» Академік Дмитро Затонський стверджує, що в Рабле мова не засіб, а самоціль, і витикає авторові «абсурдну множинність синонімічних перерахувань».

Отож, цю житійну історію про двох велетів, двох великолюдів, двох височенців (синоніми, так синоніми!), Ґарґангюа та його сина Пантаґрюеля, на мій суд, годі було доносити до нашого українського читача інакше, як з допомогою мовної гіперболізації.

Ідеального перекладача Франсуа Рабле я бачу в особі Миколи Лукаша і за камертон мені правило перекладене ним віршоване звертання письменника до читальника з рядком «я так собі веселий балабон» і утворений від Ґарґантюа прикметник «ґарґантюйський».

Франсуа Рабле — поліглот, знавець мертвих і всіх сусідніх і майже сусідніх із Францією мов, там, де йому бракує французького, він ліпить ґасконське чи бретонське слівце, — до того ж, згадаймо, як його герой Панурґ, блиснувши знанням європейських язиків, серед них і баскійського, озивається на домір злого до нешугованих співрозмовників трьома вигаданими ним самим волапюками. А згодом, подорожуючи, тлумачить товаришам, що означає сказане по-ліхтарному.

Читать дальше →