Бісова душа, або Заклятий скарб

Начало книги

Дід мій, коли ще молодим був, чи то чув від кого, чи сам бачив, що у нас за селом, на пагорбі, під явором, скарб закопано. Місцина та здавна вважалася нечистою. Там, кажуть, було колись поганське капище, навіть жертви людські приносили. Пізніше ідолів викорчували, місце освятили — та так і лишили собі. Земля глевка, родить зле. Сам я, ще малим, бачив одного разу, як там при повному місяці червонясті вогники вигравали, а дехто начебто й мару зустрічав: буцім темними ночами ходив хтось, високий, страшний.

Хоча, звичайно, як воно насправді було — один Бог відає…

Зустрічали вовкулака всім селом.

— Буде йому хліб, буде й сіль, — зловтішно шепотів староста, розправляючи чорні, гострі, мов кінчики батога, вуса. — Ой буде!..

Решта мисливців підтримувала черговий старостин вигук загрозливим бурмотінням, мовляв, хай тільки з’явиться, клята тварюка! Покажемо, де раки зимують! Аякже! Хай тільки!..

Чутки про вовкулака давно вже блукали селом, зазирали у тьмяні віконця, нахабно стукали у двері, і варто було необачному господареві відчинити — мерщій забиралися до хати. Лягаєш увечері, і тільки-но на вулиці вітер почне з горобиною витанцьовувать гопака — ти уже біля вікна, видивляєшся: чи, ба, не воно? А як тихо — то ще гірше, бо ж усім відомо, що вовкулак зайвого галасу не робить. Нишком прийде, нишком піде. От тільки на ранок або вівці не дорахуєшся, або собаку знайдеш із перегризеним горлом.

Читать дальше →