Залюблені в сонце

Начало книги

Напевне, так неможна робити, — сказали б їхні батьки, — але вчора Марійка із Костем знову поцілувалися. Після затяжної сварки. Але чому не можна? Хіба вони зробили щось погане? Хіба не цілувалися юні мама і тато кожного з них? А може, й не лише між собою? Хіба юні поцілунки додають зла космічному безмежжю? А може, навпаки: поцілунки закоханих хоч трішки відігрівають усю оту безпристрасну порожнечу із зірками та місяцем?

…Ось вони вперше відчули подих: Марійка — Костиків, а Костик — Марійчин. Світило сонце — і було таке враження, що на небі зринула — хоча й не було дощу! — веселка. А може, і не веселка, а ледь помітна усмішка Бога, що таким способом подав їм натяк? Смертна людина не може зробити Творця щасливим, але коли ми любимо — дівчину чи хлопця, зорі або трави, друзів чи країну, — то іноді на небі зринає бездощова веселка. Він посилає із неба знаки. Це не конче мироносний голуб або інша птаха-провісниця. Це може бути навіть ледь помітний контур Його усмішки. Особливо тоді, коли Бог прибирає подобизну людини…

Читать дальше →