Мері та її аеропорт

Начало книги

«Їж котлету!» — у сонний мозок, наче цвях, уп’явся старий тріскучий голос. Герман перевернувся на інший бік і сховав голову під подушку. «Не буду!» — відповів чистий дитячий голосок за стіною. «Їж котлету, кому я кажу! — Забивання цвяха продовжувалось чіткими енергійними фразами. — Негайно!» — Але Герман уже знову провалився в сон. Закінчення діалогу прослизнуло десь поруч і стерлося з пам’яті.

Колись він мешкав біля кладовища, і недільними ранками його будив оркестр, який грав Шопена. Грав фальшиво, зате далеко і тихо, тому прокидатися було легко.

У новій квартирі Герман ніяк не міг звикнути до галасу центру міста. Особливо влітку, коли люди зовсім не хотіли спати по ночах: йшли вулицею, п’яно співали пісні, гуркотіли по асфальту жерстяними банками з-під пива, били скляні пляшки об стовпи. Жінки голосно реготали або кричали, переважно матом, чоловіки кричали виключно матом.

Будинок стояв поруч із дорогою. Коли Герман розмовляв по телефону, здавалося, що він стоїть на перехресті — шум шин навіть легких машин наче жив у слухавці.

Читать дальше →