Отруєні пейзажі

Начало книги

«Пейзаж». Це слово викликає у нас переважно позитивні асоціації і приємні почуття, особливо коли, чуючи його, ми цілком некритично згадуємо про вільну, незабудовану і необжиту землю, яку бачили на прогулянках чи з вікон поїздів. Ми уявляємо собі луки і ліси, звивисті струмки й річки, дикі урвища і зелені гірські хребти, ще не вражені необачним втручанням і не знищені зусиллями людини. Нам ввижаються картини прекрасної природи, що звеселяє душу, якою ми пам’ятаємо її з незчисленних описів у літературі й живописі. Звісно, таке розуміння пейзажу наївне і цілком ігнорує нові теорії й дебати про ландшафт, котрі саме в останні роки лунають усе голосніше. Коли я, не замислюючись, не обтяжуючи себе теоретичними викладками, чую слово «пейзаж», то перше, що постає перед очима, — це мій луг із фруктовими деревами у Південному Бурґенланді, старі сливи і яблуні, а за ними поля, барви котрих варіюються залежно від пори року і посіяних на них культур, терен та розрізнені дерева, ясени, берези, а далі знову поля, обрамлені лісом, мішаним лісом, що замикає горизонт. Коли я сиджу у своїй бібліотеці й дивлюся з вікна, мій погляд не наштовхується на жоден інший будинок. Таким і має бути пейзаж, — вдоволено думаю я у такі миті. «Ландшафт — це природа, що естетично оприявнюється реципієнту в мить натхненного і чуттєвого споглядання»[1], — пише німецький філософ Йоахім Ріттер у своєму програмному есе «Ландшафт»1963 року. Ми віримо, що пейзаж, у якому ніщо не заважає нашому побіжному погляду, може нас заспокоїти, розслабити, додати душевного миру і виваженості. На противагу урбанному простору пейзаж вважається дивовижним засобом втіхи і зцілення. Місцем усамітнення, де ми черпаємо нові сили. Але не все так просто.

Читать дальше →