Під скляним ковпаком

Начало книги

То було хворобливого, задушливого літа — того ж літа, коли Розенберґів[1] стратили на стільці, а я не розуміла, навіщо приїхала у Нью-Йорк. Страта для мене — щось незбагненне. Від самої думки про смерть на електричному стільці мене нудить, а тими днями тільки про це й писали в газетах: банькаті шпальти чигали на мене на кожному розі, у кожній пропахлій застояним арахісовим маслом пащі підземки. Мене вони ніяк не стосувалися, однак я вже не могла не уявляти, як воно — коли тебе

крізь нерви просмажують живцем.

Це, здавалося мені, найжахливіше у світі відчуття.

У Нью-Йорку й без того було паршиво. О дев’ятій ранку оманлива заміська вологість, що якось пробиралася сюди вночі, випаровувалася, мов спогад про фінал приємного сну. Бриніли сірим маревом розпечені на сонці каньйони гранітних вулиць, виблискували розжарені дахи автомобілів, сухий попелястий пил обпікав мені очі й горло.

Про Розенберґів говорили й по радіо, і на роботі, аж доки вони остаточно поселилися в моїй голові. Таке саме було, коли я вперше побачила людський труп. Упродовж кількох тижнів мертва голова — тобто те, що від неї лишилося, — вигулькувала переді мною то зі сніданкової яєчні з беконом, то з-за обличчя Бадді Вілларда, який, власне, й був винуватцем мого знайомства з трупом, і невдовзі мені вже здавалося, ніби тягаю за собою ту голову на шворці, наче просяклу оцтом чорну безносу повітряну кульку.

Читать дальше →