Череда міських дивовижів

Начало книги

Ворон Ракс'Твіл'Ідрвін велично пройшов карнизом і сховався в темряві за спиною горгульї. Світло йому не йшло на користь, особливо о першій годині ночі. Освітити собор – теж мені задумка! Вісімсот років не мав освітлення, і нікого це не хвилювало!

Рракс на секунду висунув дзьоба, щоб подивитися вниз. Прожектори, вбудовані в тротуар, засліпили йому очі. Ех! Все через німецьких туристів. Щоб їх усіх...

Іноді Жмф З-Під Пагорба сміявся з ненависті Рракса до німців. Але що міг знати Жмф? Зрештою, він був просто дурним, склеротичним василіском. Крім того, він прибув сюди лише сто років тому, втікаючи з Кракова, де почали перебудовувати стічні канали. Тим часом Рракс жив у цьому районі з самого початку.

Він любив повертатися думкою до днів молодості, коли жив в храмі на вершині Шлєнжи[1]. Оце була, як зараз кажуть, халтура. Щотижня відбувалися жертвопринесення, а чотири рази на рік таке свято, що наступного дня неможливо було зрушити з місця. Саме тоді був останній раз, коли Рракс їв справді хороший мед. О! І з якою набожною честю ставилися до круків. Можна було залетіти до когось в халупу, з'їсти всю кашу з миски, а той дивився, мов зачарований, і навіть не думав проганяти його! Добре було... І круків, здавалося, було більше. За часів Хеньо Бородатого їх навколо гроду жило близько тридцяти. Сьогодні залишився тільки Рракс. Нещодавно останнього з його знайомих – Елммреззфаета – дістав на даху якийсь товстий котяра. Рраксу вдалося вижити в місті, бо він не дуже був схожий на крука. У минулому він часто проклинав Творця за те, що той не дав йому зайвих десять сантиметрів крил, через що його вважали великим граком. Звичайно, таке порівняння ображало крука, але він уже звик до нього. Тим більше, що його більших побратимів давно забрали до заповідників.

Читать дальше →