Московська воша

Начало книги

Дядько Семен і дядько Лаврін погнали на ніч пасти коней. Стриножили їм ноги й пустили на луки. Самі ж, запаливши люльки, посідали одпочити. Слово за словом зав’язалася розмова між ними.

Дядько Лаврін скаржився на лихе життя.

— Не знаю, що й робити: як той «продналог» платити? Де я візьму грошей, щоб не приїхали описувати? А як не заплатю, небезпремінно прийдуть з повіта міліціонери і все, що в хаті, заберуть. Уже не тільки скотину забирають, а і жіноче шмаття та чоботи здирають. Чув, що в сусідньому селі минулого тижня вони виробляли?

— А, чув, — одповів дядько Семен, — а через хвилину додав: — 3 «продналогом» якось то буде. Я трохи позичу, може й інші сусіди допоможуть, та якось до біди й не допустимо.

— Спасибі тобі, куме, за допомогу. Повік не забуду її, — одказав Лаврін і замовк. Його зворушила обіцянка Семена. Почував він в душі ширу подяку кумові, бо знав, що як вже Семен що скаже, то слова свого додержить. Хотілось йому сказати більше, та не міг: хвилювався і радів, що кум допоможе, що чобіт міліціонери не здеруть з ніг і що жінчине шмаття — яке не яке, а все ж шмаття, — не продадуть з молотка. Ото ж Лаврін, думаючи про чоботи свої та про слова Семена, не міг говорити. Він мовчав, мовчав і Семен, бо мав багато роботи з своєю люлькою, що все чогось гасла. Семен запалював її кілька разів, пахтів, нарешті таки розпалив її, як слід, здавалось, не про що й не думав, як про свою люльку. А проте обоє думали про одне. Стало тяжко жити, життя дошкуляло, смикало, поневірялось над людьми. Глузувало ніби над ними. Глузувало жорстоко, не по-людському. Люди не розуміли, звідки взялася біда, коли скінчиться і за що до них причепилася.

Читать дальше →