Блукаюча у часі

Начало книги

Я не живу. Я існую. Кожен день, кожний час, кожну хвилину. Таких як я — багато, нас тисячі, і хоч в цьому я не одиначка. Краплини дощу одна по одній повільно лягали на скло. Ми їхали у машині зі швидкістю десь 80 км у годину і це дратувало неймовірно, хоча в чомусь був і позитив — повільність відтягувала момент мого ув’язнення. На фоні густих хмар на небі та дощу, гудів голос мого дядьки. Чоловік він нестерпний, замість крові отрута, жовч у ньому самому.

— Досить з мене цього лайна! Якщо ти мене осоромиш — начувайся.

— Хто б казав. — Процідила я.

— Що? Що ти сказала?

— Ти чув… — Вже пошепки. Щока все ще горіла від недавнього ляпаса.

Мене знудило. Водій вивів машину у бік лісосмуги. Стоячи на колінах, я спробувала пригадати, що було на сніданок. Дядько залишився коло машини, підкурив цигарку і приклав мобільний до вуха: в такому положенні я заставала його завжди. Водій розкрив над ним парасольку і відчуженим поглядом дивився у бік. Мене знов знудило. Нікому не було до мене діло. Я відчувала себе лайном під холодним літнім дощем.

Читать дальше →