Аецій, останній римлянин

Начало книги

Старий диякон не сумнівався: так, це сам Лукавий вступив супроти нього у спілку зі сонцем, водою та піском! Його стократно проклята блюзнірча мудрість уже занюхала, що змореному всенощною молитвою слузі Божому нестерпно тяжить голова і нездоланно злипаються почервонілі повіки, — тож до роботи! Хай разом із теплим і сонячним світлом крізь усі пори сочиться в тіло нездоланна слабість… м’який, сипкий, теплий, але де-не-де ще приємно вогкий надбережний пісок… нехай дивовижною колисковою озветься рівний та співучий гомін ріки…

Лукавий переміг — диякон заснув. Не зумів закінчити розповіді про загублену вівцю та Доброго Пастиря, тож Аецій ніколи не довідається, чому не слід кидати камінцями з пращі у птахів та маленьких звірят, як це робить зизий небіж старшого декуріона.

Та видавалося, що Аецій зовсім цим не переймався: вчитель тільки-но заснув, а голий хлопець уже качається по нагрітому піску з двома чорними кошенятами, веселим сміхом вторячи їхньому тихому радісному муркотінню. За мить уже не відрізниш, де хлопець, де кошенята: нявкання і сміх зливаються в один дужий щиросердий крик щастя, — б’є він високо в небо понад зануреним у глибокий сон, сухим, наче мумія, дияконом і клубком живої маси на піску.

Читать дальше →