Данило Галицький

Начало книги

Крізь хмари пилу, здійняті тартарською[1] кіннотою, кривавими вбачалися світанки. Щоранку, тільки-но багряний обрис сонця визирав з-за обрію, по всій землі, від краю до краю, спурхували зграї ворон і, клубочучись, ніби чорний смоляний дим, перелітали на нове місце поживи. Згарищ і бойовищ стало на Русі стільки, що розжирілі хижаки лінувалися обгризати людські кістки дочиста, як у голодні часи. Тому очі виклюють, у того печінку вигризуть або ніс відірвуть та так і кинуть, на інше не спокусившись. Живі не встигали ховати своїх мерців. Нíкому було відбудовувати зруйновані міста й селища. Нескінченні людські потоки прямували все далі й далі на захід, забираючи із собою худобу, несучи птицю та посильну поклажу. Біженців, які майже водночас позбулися даху, землі й нажитого добра, було безліч. Вони проклинали своїх князів, які не зуміли домовитися й дати відсіч великим юрмам ворожого війська, що насувалися зі сходу. Коли орди кочовиків плюндрували рязанські землі, Суздаль і Ростов удавали, що це їх не обходить, але незабаром настала і їхня черга, і тоді вже суздальці з ростовцями стали закликати сусідів на допомогу, але пізно схаменулися: не залишилося в окрузі військ, здатних протистояти ворогові. А потім і Володимир упав, а за ним Торжок, а відтак – Козельськ, що протримався найдовше, але все одно втоплений у крові разом зі своїм малолітнім князем Василем. Розгромивши стіни Києва пробивними гарматами, тартари пішли на Волинь, узяли Кам’янець, Володимир, Полоцьк і багато інших міст руських.

Читать дальше →