Поезія - Урок

Начало книги

Борис Олійник - Урок ІЯкось брів я звільна полем,весь заглиблений у себе.Поле тихло, ніби лебідь,що на осінь відлюбив.Та й не згледівсь, як упливя в голубу тональність неба.В пролісковій темі небавсесвіт дихав голубим.Голубим я став, як голубіз небесної купелі.Став я зовсім невагомий,ніби вечорова тінь.Все минуле проминулоспраглим видивом пустелі,все моє сумне й веселеодлетіло в голубінь.Десь у мене за плечимамісто мляві сни бороло:важко чахкали заводи,тонко звискував метал.Там без лагідних півтонівкут вривавсь раптово в коло,коло різко розгиналосьв прямовисну магістраль.Думав я, що все на світітонко з'єднане у сутнім:все на світі творить в зладінеперервний колобіг.Думалось: коли б не знав ямову міста прямокутну,то округлу тишу полявже пізнати б я не зміг.Ще додумалося: в громімолодих прокатних станів,у засмаглих дужих буднях,в пропотілих сорочкахмісто творить тишу поляув оправі філігранній,носить ніжність, як дитину,на своїх важких руках.Думав я, що в кожнім серціє сьогодні, вчора й завтра.Є минуле і сучасне,перевтом гіркий вантаж.Думав: от би відшукатимісто на учнівській карті,щоб те місто мало тихий,акварельний антураж.От Венеція, скажімо,голуба, немов гондола,а чи Ріо-де-Жанейро,як гарячий помаранч.От би з'їхать з піраміди,як в дитинстві - із стодоліпрямо в казку, проминувшисуєту, і сміх, і плач.От лягти б на дикім пляжі,як Адам один, без Єви,і, забувшись, наслухати,як осінньо спить Париж.Чи, обнявши стан гітари,завернути в... Крагуєваць.(Стій! Я ж думав - до МадрідаКрагуєваць? Що це й звідки?Я вас не просив у вірш!)Чи лягти під крону лавра,вічного, як слава, древа..."Кр-рагуеваць!" - знову різкополоснуло, ніби ніж..."Кр-рагуєваць!" - ніби черга автоматна.(Кар-ркнув вор-рон. Хр-руснув чер-р-реп....Р-розколовся вірш).Пам'ять блима, наче ватра...Де це? Де це?

Читать дальше →