Знахідка на все життя

Начало книги

Тієї пори, коли привільний таврійський степ полум’янів соняхами і гороїжився пшеницями, стежинкою йшов чоловік Подорожанин, худорлявий старий, був одягнутий аж ніяк не по сезону. День стояв спекотливий, а на ньому — важка брезентова куртка, такі самі штани, на ногах — похідні черевики з товстелезними підошвами. Лише голову його прикрашав солом’яний бриль, які носять влітку. За плечима він ніс вицвілий заплічник.

Навкруги, доки око сягне, розлігся неозорий колосковий обшир. Безгоміння оточувало мандрівника: жнива ще не розпочалися. Степову тишу порушували тільки жайворони, що подавали голос з синього-синього неба — таке небо буває лише на півдні.

З усього було видно, що чоловік уже давно в дорозі, — він важко переставляв ноги, а його одяг був припорошений степовим пилом.

Крокуючи вздовж пшеничного поля, чоловік жадібно оглядав наїжачене колосся, а його було — як піску на березі моря. Він ішов та йшов, щось шукаючи. А шукав він один-єдиний колосок. Який, спитаєте ви? Він і сам не знав, бо ніколи й не бачив його, хоча вже давно малював в уяві свою знахідку до найменших подробиць. Той колосок повинен триматися на міцному стеблі, повненький, булавоподібний, ще й чотиризерний і обов’язково вусатий. Цей вусатий красень матиме не більше й не менше — рівно сорок вісім зернят, і будуть вони золотаві, з червоненькою поздовжньою борозенкою. На самоті чоловік уже не раз подумки милувався тими зернятами — вони сонячними скалками переливалися у нього з долоні на долоню, стікали між пальцями.

Читать дальше →