Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Начало книги

Я пишу це для тебе.

Мій вороже.

Мій друже.

Ти вже знаєш, уже мусиш знати.

Ти програв.

Другий катаклізм почався 1996 року під час мого одинадцятого життя. Я помирав своєю звичайною смертю, моя свідомість повільно розчинялася в морфійній імлі, але вона обірвала це, неначе крижаним душем облила.

Їй було сім років, а мені — сімдесят вісім. Її пряме біляве волосся було зв'язане хвостиком, що звисав на спину, а моє волосся було яскраво-біле; вірніше, білими були його залишки. Я був одягнутий у лікарняну піжаму, скроєну з метою забезпечення приниженої стерильності, а вона — в синю шкільну форму й фетровий кашкетик. Вона всілася на краю мого ліжка, звісила з нього ноги й подивилася мені в очі. Потім оглянула датчик пульсу, що був підключений до моїх грудей, побачила, що я від'єднав автоматику сповіщення медперсоналу, намацала мій пульс і сказала:

— Я мало не спізнилася, докторе Оґаст.

Вона сказала це чистою берлінською верхньонімецькою, але навіть якщо б вона звернулася до мене будь-якою іншою мовою, помітного акценту все одно не було б чути. Дівчинка почухала під коліном лівої ноги, де в неї свербіло під мокрим від дощу гольфом. Чухаючи, вона сказала:

Читать дальше →