Кров на снігу

Начало книги

У світлі вуличних ліхтарів танцював сніг, лапатий, наче віхті вати: метушився безцільно, нездатний вирішити, хоче він падати вгору, чи вниз, чи просто віддатись на волю несамовитого крижаного вітру, що налітав з непроглядного мороку над Осло-фіордом. Разом вони кружляли, вітер і сніг, метушились у темряві поміж замкненими на всю ніч складами на причалі. Круговерть тривала, аж поки вітру набридало і він кидав свою снігову партнерку попід мур. І там сухий, полишений вітром сніг осідав навколо черевиків чоловіка, якому я щойно прострелив груди і шию.

Кров стікала на сніг з подолу його сорочки. Я насправді небагато знаю про сніг — як кінець кінцем про решту всього, як на те пішло, але я читав, що снігові кристали — сніжинки — утворюються, коли насправді дуже холодно, і цілковито відрізняються від мокрого снігу, важких пухких грудок, або хрусткої кірки. І саме форма кристалів і сухість снігу дозволяють гемоглобіну крові зберегти оцей глибокий червоний колір. У кожному разі, сніг під ним навіяв мені думки про королівську мантію, всю пурпурову й оздоблену горностаєм, як на картинках у книжці норвезьких народних казок, яку моя мати колись давно читала мені. Вона любила казки і королів. Тому либонь вона й назвала мене на честь короля.[1]

Читать дальше →