Просто експеримент

Начало книги

— …Тоді, в 22… році, я, випускник Академії Зореплавання, одержав призначення на кільця Сатурна. Там уже діяло з десяток постійних станцій, а обслуговували їх планетольоти серії «С», на яких саме поставили нові дейтерієві двигуни з великим запасом тяги — до півтораста «g». Це власне було ні до чого, бо кращі пілоти використовували щонайбільше тридцять. Після усіх реконструкцій від побутового блока лишився тільки універсальний спальний конверт — чотири кілограми ядучо-жовтого пластику, що після хімчистки нагадував мочалку. Втім спати за двотижневий рейс доводилось мало.

В зоні кілець, де рухається безліч масивних шматків породи, гравітаційні потенціали мають швидше ймовірнісний характер, а електроніка дає усереднені дані. Коли ти сидиш у тісній рубці, освітленій попелястою гамою спеціально підібраних тонів, до болю в очах вдивляючись у зелене свічення приладів, мерехтіння екранів, і тобі необхідно відшукати потрібну криву — не так просто прийняти однозначне рішення… Можна сказати ще про галюцинації, які виникають під кінець польоту — одноманітні, набридливі видіння, дивно переплутані з реальністю. Хтось, пам’ятаю, цілком серйозно запевняв, ніби екран ходового радара йому підморгує. Звичайно, коли особливо змагали напруження й самотність, можна було викликати на зв’язок чергового по космопорту, однак особисто я не завжди використовував цю статутну трихвилинку. Зрештою, я міг би перевестись із кілець, але мене тримала мрія про вищі космогаційні курси, на яких готували, а точніше, відбирали екіпажі зоряних експедицій. Щоб вступити туди, слід було налітати в зоні планет-гігантів або поясу астероїдів не одну тисячу годин.

Читать дальше →