Дороги, які нас вибирають

Начало книги

Один із розділів книги спогадів мого батька, Юрія Мушкетика, має назву «Не вернути», та лише через певний час по його смерті я вповні усвідомила: батька не вернути, його вже немає, він полинув у інші світи, і разом з ним та іншими відомими українцями (за останні роки не стало І. Драча, В. Дончика, С. Плачинди та ін.) відійшла у минуле ціла епоха, інша, у чомусь краща і в чомусь гірша, можливо, трагічніша, хоча залежно від того, що розуміти під трагізмом – катаклізми, смерті, втрату духовності? Цю епоху, яка докорінно різниться від сучасної, її масштабніші чи буденніші події Мушкетик пропустив через своє серце, душу і розум, закарбувавши у пам’яті й віддзеркаливши у багатьох своїх творах – як більших, так і менших, художніх, публіцистичних, прозових, віршованих. За довге і плідне життя у батька нагромадилося безмір спогадів про різні періоди свого яскравого і непересічного життя, він дуже любив розповідати і вмів це робити – пересипаючи свої оповідки гумором чи сарказмом, алюзіями, аналогіями, апеляціями та ін. Оповідав захопливо, емпатійно, слухалося цікаво, чому сприяли природні здібності батька, досконала, фотографічна пам’ять – він цитував з голови цілі поеми й вірші українською, російською, латиною, – а ще, бувши великим життєлюбом, зберіг до самого кінця здатність захоплюватися життям, усіма його виявами, і дивуватися, дивуватися, дивуватися, інколи навіть по-дитячому – свіжо і наївно, так би мовити, первозданно – це теж прихиляло, підкуповувало його слухачів. І водночас – в його оцінках звучала мудрість і прозірливість, він умів виокремити найсуттєвіше і дати власний, правильний – у чому, бувало, переконуєшся згодом – присуд.

Читать дальше →