Людина. що підводиться

Начало книги

ринаймні він добре вдягнений. Чорна краватка, смокінг... Якщо ідеш на вірну смерть, маєш виглядати якнайкраще.

Я закашлявся: сморід дряпав за горло. За кілька годин він стане нестерпним, таким міцним, що від нього знудить і калькуттського торговця рибою. Витягнув пачку «Кепстанса», постукав, щоб вискочила сигарета, запалив її і вдихнув; дим прочистив легені. У тропіках запах смерті набагато гірший. Як і більшість інших запахів.

Його знайшов худорлявий низенький пеон[1], що вийшов на роздобуток. Бідолаха мало не помер від жаху. Годину по тому його і досі трусило. Знайшов у темній глухій алеї, яку місцеві називають галі: із трьох боків її обступили старі халупи, а небо можна було побачити, хіба що скрутивши шию і дивлячись прямо вгору. Хлопцевим очам можна позаздрити, якщо він розгледів його в такій темряві. А може, його на нього просто вивів ніс.

Вигнуте тіло, обличчям догори, наполовину затонуло у стічній канаві. Перерізане горло, руки і ноги неприродно вигнуті, на білій накрохмаленій сорочці — велика бура пляма крові. На спотвореній руці бракувало кількох пальців, око вискочило з очниці — щоправда, остання дія була справою величезних чорних воронів, які наразі сердито спостерігали з найближчих дахів за тим, що відбувається. Та що там не кажи, для бурра сагиба смерть цілком пристойна.

Читать дальше →