Нерет Індри

Начало книги

Здається, це сталося, коли я, знемагаючи від смертельної втоми, впав у високу розколисану вітром траву.

В забутті осіннього вітру я перебільшено ґречно попрощався з власною тінню олов’яного кольору.

І рушив сам-один плоскогір’ям Цера, ступаючи по темному килиму брусниці.

Серед її кущиків рясніли червінькові ягоди.

Над плато розкинулося небо, холодне й біле, наче каолінова порцеляна.

Розріджене повітря джерґотіло, може, через те, що сонце, сумно проглядаючи крізь фарфорові хмари на обрії, вже хилилося за шпичастий чорний гребінь, який стримів на заході. Западав присмерк.

Хапаючи повітря ротом, наче риба, я роззирнувся.

Навколо — ні пташини, ні сліду звірини.

«Як рве груди повітря! Навіщо я забрів на це верхогір’я?» — питався я подумки.

Брусниці скінчилися, попелястий мох із червоними квітками вкрив землю.

Посутеніло. Квітки моху з червоних зробилися вишневі, небо на спадні над гребенем оповилося жовтизною.

Читать дальше →