Звіяні вітром. Кн. 2

Начало книги

Холодного січневого надвечір’я 1866 року Скарлет сиділа в кабінетику за писанням листа тітоньці Туп, в якому вдесяте докладно пояснювала, чому ні вона, ні Мелані, ні Ешлі не можуть приїхати до Атланти й оселитися з нею. Писала вона шарпливо, бо знала, що тітонька Туп, ледве прочитавши перші рядки, відразу візьметься відписувати, знов і знов повторюючи своє скімлення: «Але ж я боюся жити сама!»

Пальці у Скарлет задубіли,і вона, відклавши вбік перо, потерла їх, а ступні щільніше закутала у шматину старої ковдри. Оскільки підметки в її пантофлях стопталися, вона підстелила туди устілки з килима. Ці устілки тільки й того, що оберігали ноги від доторку до підлоги, а гріли не дуже. Цього ранку Вілл повів коня до Джонсборо підкувати. Тож Скарлет і подумала понуро: добрі-бо часи настали, коли про ноги коней дбають, а люди, мов дворові пси, мусять ходити босоніж.

Вона знов узялася за гусяче перо з наміром дописати листа, однак відклала його, почувши Віллову ходу на жильному ганку. Він простукотів своєю дерев’янкою в холі, потім зупинився перед дверима кабінетика. Скарлет почекала хвильку чи він не ввійде, але що ніякого руху з коридору не чулось, сама гукнула його. Вілл увійшов — вуха йому почервоніли з холоду, руда чуприна розкошлалася — і став, дивлячись на неї згори вниз та ледь осміхаючись.

Читать дальше →