Чорне й біле в сірих тонах

Начало книги

«Пасма чорного туману тягнулися за ним услід, заплутували ноги, лизали обличчя, намагалися заповзти у мозок, але натикалися там, всередині, на стіну. Кидалися на неї, прилипали, пнулися по гладкій поверхні догори і вкотре безсило зривалися й поверталися в темні провалля, в темні закапелки темної душі, руками якої вони й були. Володар Чорного Туману дивився на чоловіка з найвищої вежі свого палацу. Бездонні, як світ, очі злого чаклуна ретельно слідкували за кожним кроком непроханого й водночас такого жаданого гостя, що порушив спокій його мертвих боліт. Слідкували за кожним кроком, за кожним помахом вій, за кожним ударом серця, щоб крізь них зазирнути в глибини його свідомості, щоб побачити, чим і як він живе, про що мріє, щоб відшукати той стрижень, який не дає всесильному володареві зламати й знищити цю просту людину. Яка ж сила перетворює бажання, впертість і витривалість цієї людини у непробивний для зла моноліт? Чаклун знав: цю силу називають коханням. Кохання? Колись його спізнав і Володар Туману. Але як ці брудні, хтиві й просякнуті безсилими стражданнями почуття можуть підтримувати, берегти й вести вперед? Чи, може, те, що цей чоловік заховав за своєю стіною всередині, не є коханням? Чи його кохання інакше, ніж кохання чаклуна? Може, воно піднімає, очищує й зміцнює, а не загиджує душу гнилими червами, не розпікає серце отруйним вогнем нікчемності? Ще жодного разу трясовину не пройшов ні воїн, ні чаклун, ні мудрець. Можливо, болото Чорного Туману подолав би якийсь святий, але тут святих людей нічого не цікавило. Зрештою, цей чоловік не був святим, так само як не був хорошим воїном, не володів магією й не творив чудеса. Щоправда, одне чудо за ним уже є: він прийшов у болота й досі був живий!

Читать дальше →