Понтиїзм. Казки кінця світу

Начало книги

Жив-був Асфальт. Він був старим. Не мав ні рук, ні ніг. Був просто величезним полотном. На ньому, як фарбою, малювали відбитки людських ніг і колеса машин.

Асфальт мав неймовірну пам’ять — його тіло пам’ятало все, що з ним було. Життя лишало на ньому свої сліди. Вибоїни роз’їдали його тіло, як вугри обличчя вічно молодого підлітка.

Асфальт тягнувся з півночі на південь, як застигла навічно чорна річка. На півночі він упирався у свою молодшу сестру. Вона мала дівочу пам’ять і була ідеально гладенькою, як елітна злітна смуга. Нею кожного ранку і вечора на шаленій швидкості пролітав місцевий депутат. Він, а точніше його люди постійно підновлювали асфальт, латали діри, зашивали пам’ять, під Перше травня підфарбовували асфальтові вії. Молодша сестра нагадувала Асфальтові якусь співачку, що завжди підтягувала собі шкіру — чи то на обличчі, чи то на дупі. Вона вже просто не могла зупинитись у власній не-пам’яті.

Читать дальше →