Не плачте за мною ніколи...

Начало книги

— …ВІР АБО НЕВІР, але, бігме Боже, не вмирала би ніколи, аби навіть не мала що робити! — розвертається до мене Юстина, продовжуючи виймати речі з домовини. — Та й тебе, дочко, прошу: абись не старілася ніколи!

Бабця — іще добріська, лише змаліла під тягарем віку й досвіду, в біленькій, рідко вишитій жовто-зеленим хрестиком сорочці з підгорнутими рукавами, біленькій, у дрібну квіточку невиразної барви, хустині й темній штапельній спідниці — розкладає перед хатою на паркан речі, заготовлені для смерті.

Розкрита домовина, звужена донизу й добре вифарбувана в густо-чорне, стоїть на сходах веранди, з піднятим до сонця узголів'ям. На кришці, припертій до веранди, розвівається складена вдвоє тюль жовтуватого відтінку.

Вересневе вранішнє сонце — вже скупе, ба, навіть прохолодне — ліниво зігріває золоту корону далеких гір, що зусібіч пишно піднімаються над тихим селом.

За парканом, лишивши позаду дрібний виноград, різнобарвні мальви й флокси, низько — чи не попід самі ноги — стелиться туман незліченних айстр. Перед айстрами теракотово сміються красольки. А об рамлюють цей пахучий живий килим — чорнобривчики, що наввипередки з красольками добігають майже вулиці.

Читать дальше →