Горіхова шкаралупа

Начало книги

І ось я тут, горініж усередині жінки. Терпляче склавши руки, ждучи, ждучи й гадаючи, в кому я, хто на мене чекає, що на мене чекає. Мої очі ностальгійно заплющуються, коли я згадую, як дрейфував колись у своєму пррсвітчастому мішку, мрійливо плив у бульбашці власних думок крізь мій особистий океан у вповільнених сальто, м’яко стикаючись із прозорими стінами, в яких я ув’язнений, із довірливою мембраною, що вібрувала голосами змовників у ницій справі, котрі сама й заглушувала. Це було в моїй безжурній юності. Тепер я повністю перевернутий, ні дюйма власного простору, коліна вдавлені в живіт, думки заповнюють голову, як моя голова — таз матері. Я не маю вибору: моє вухо притиснуте вдень і вночі до цих кров’яних стінок. Я слухаю й беру собі на ум, і я занепокоєний. Я чую постільну мову смертоносного заміру, й мене жахає те, що на мене чекає, те, що може в себе мене втягнути.

Я занурений в абстракції, і тільки зв’язки, що плодяться між ними, створюють ілюзію знаного світу. Коли я чую про «блакитний», якого ніколи не бачив, то уявляю певну мисленнєву подію, близьку до «зеленого» — якого ніколи не бачив. Я вважаю себе невинним, не обтяженим прив’язаностями й обов’язками, вільним духом, незважаючи на обмежений простір моєї вітальні. Нікому мені перечити чи докоряти, ні імені, ні попередньої адреси, ні релігії, ні боргів, ні ворогів. Мій щоденник, якби існував, містив би тільки замітку про моє майбутнє народження. Я чистий аркуш — або був таким, попри те, що кажуть нині генетики. Але моя поверхня — слизька й пориста, що не згодилася б ні на шкільну дошку, ні на шиферний лист, — це поверхня, що пише сама на собі, росте день у день і стає менш порожньою. Я вважаю себе невинним, але виглядає на те, що я — частина змови.

Читать дальше →