Ті, що співають у терні

Начало книги

Восьмого грудня 1915 року Меґі Клірі відзначала свій четвертий день народження. Прибравши зі столу тарілки після сніданку, мати мовчки тицьнула їй коричневий паперовий пакунок і наказала вийти надвір. Тож Меґі присіла за ялівцевим кущем біля парадного в’їзду і почала нетерпляче сіпати та смикати. Маленькі пальці були слабкі й незграбні, а папір — товстий та цупкий; від нього йшов легенький запах універмагу в містечку Вахіне[1], а це свідчило, що предмет у пакунку був — о, диво! — придбаний за гроші, а не передарований чи зроблений власноруч.

У кутку пакунка блиснуло щось золотисте, і Меґі з новою силою взялася за папір, заповзято лущачи його довгими нерівними смужками.

— Аґнеса! Ой, та це ж Аґнеса! — замилувалася вона і кліпнула, оглядаючи ляльку, що лежала у пошматованому паперовому кубельці.

То й справді було диво. У Вахіне Меґі була лише раз у житті, й то давним-давно, ще минулого травня, бо вона була слухняною дівчинкою. Але, сидячи високо в тарантасі поруч із матір’ю і намагаючись поводитися зразково, вона не змогла побачити багато через власне хвилювання і радісне збудження. Та все ж вона помітила Аґнесу — красуню-ляльку на полиці універмагу, вбрану в кринолін із рожевого атласу, рясно оздобленого мереживними рюшами. І одразу ж охрестила її Аґнесою, бо не знала іншого імені, достатньо елегантного для такого незрівнянно-чудесного створіння. Упродовж наступних місяців Меґі згадувала Аґнесу, однак ні на що не сподівалася: власної ляльки Меґі не мала, а про те, що ляльок вигадали саме для маленьких дівчаток, вона ще не знала. Меґі бавилася свищиками, рогатками та подряпаними солдатиками, що стали непотрібними її братам; її руки часто бували брудними, а черевички — у багнюці. їй навіть на думку не спадало, що Аґнеса призначена для гри.

Читать дальше →