Поміж двох орлів

Начало книги

«Написано в церкві втечі Пресвятої Богородиці до Єгипту монастиря святих Отців Василіан під Жовквою року Божого 1609».

Брат Амвросій поставив крапку, відклав убік перо й побожно перехрестився. Погортавши щойно закінчену працю, він задоволено усміхнувся. Хоч уже й очі погано бачать, і рука вже не така тверда, але почерк, здавалося, не змінився відтоді, як він написав своє перше «Житіє святих». Гай-гай, невже минуло аж п’ятдесят років? Десятки разів замерзала місцева річка і стільки ж скресала її крига, щоб десь у березні-квітні затопити низовину, що віддаляла село від новозбудованого міста.

Чесно кажучи, брат Амвросій дещо злукавив. Немає вже монастиря біля Сопошина. Давно вже нема. І братії також нема. Він залишився сам-один.

Монах важко зітхнув. Так, один. Інші або поховані на місцевому цвинтарі, або переселилися у Крехів. І досі як чує про печери Крехова, у старого ченця щемить серце. Ні, він, звичайно, радіє від того, що на цю землю спустилася благодать Божа, що монахи святого Печерського монастиря оселилися тут, започаткувавши особливе служіння й завидну смиренність. Амвросій ніколи не бачив цих двох ченців, хоч відтоді, як вони з’явилися тут, минуло вже чотирнадцять років. Спочатку Сильвестр та Йоіль — так звали прибулих — поселилися у двох печерах на узліссі. Одна з них служила за житло, а іншу, більшу, пристосували під церкву. Хто вони були — не знав ніхто. Хтось казав, що ченці прибули з Києва, хтось переконував, що принаймні Йоіль прийшов із Греції, можливо, навіть із самого Афону. Ніхто не знав, а монахи не спішили розповсюджуватися на цю тему.

Читать дальше →