Зелений дім

Начало книги

Сержант кидає погляд на матір Патросінію — гедзь і далі сидить на її лобі. Човен то занурюється носом у каламутну воду, то здіймається над нею, посуваючись між двома стінами дерев, від яких лине гарячий, липкий випар. Голі до пояса жандарми сплять, скулившись під навісом з пальмового листя, що укриває їх від зеленкувато-жовтого полудневого сонця: голова Малюка спочиває на череві Важкого, з Блондина струмує піт, а Чорний хропе з відкритим ротом. Човен супроводжує хмара москітів, між тілами шастають метелики, оси, жирні мухи. Мотор рівно гуркоче, глухне, знову гуркоче, лоцман Ньєвес лівою рукою стернує, у правій тримає цигарку, і його бронзове обличчя лишається незворушним під солом’яним капелюхом. Ці місцеві, із сельви, якісь ненормальні, чому вони не пітніють, як кожен порядний християнин? На кормі, заплющивши очі, заклякла мати Анхеліка, її обличчя вкрите безліччю зморщок; щомиті вона висуває кінчик язика, облизує спітнілий вусик над верхньою губою і спльовує. Бідолашна старенька, не для неї таке мордування. Гедзь змахує синіми крильцями, поволі злітає з почервонілого чола матері Патросінії і, виписуючи кола в білому світлі, зникає. Лоцман збирається вимкнути мотор, — сержанте, допливаємо, за цією розпадиною Чікаїс. Але серце підказує сержантові, що там нікого не буде. Вщухає шум мотора, черниці й жандарми розплющують очі, підводять голови, роззираються. Лоцман Ньєвес править човном навстоячки, занурюючи весло то з правого борту, то з лівого, човен тихо підпливає до берега, жандарми встають, одягають сорочки і кепі, поправляють гетри. За вигином річки стіна рослинності на правому березі раптом уривається, і в прогалині видні вузенька смуга червонястої землі — глибокий яр, що спускається до маленької затоки; багнистої, повної каміння, зарослої тростиною і папороттю.

Читать дальше →