Непотрібність великоруської літ. для України і для слов'янщини

Начало книги

Був час, коли Україна й Великоросія мали і могли мати одну загальну літературу, і той час тягнувся довго й довго, кілька сотень літ.

Найдавніший період літератури на Україні був візантійсько-болгарський. Давній Київ був тодішнім літературним центром. Християнство поперед усього перейшло з Греції в Київ, а з християнством перейшло з Греції та з Болгарії і візантійсько-болгарське письменство. Болгарська книжність розвилася поперед усього на Україні: там появились твори київських митрополитів: Іларіона, Леонтія, Іоанна II, проповіді св. Феодосія Печерського, Кирила Туровського, літопись св. Нестора, поученіє Володимира Мономаха, "Руська Правда", "Слово о полку Ігореві" і т. д. З Києва болгарська книжність пішла на далекий північний край, в Новгород, в Суздаль, у Владимир на Клязьмі, пішла сама, без присилування. Літературне діло в ті давні добрі часи робилось само по собі, без офіціяльного присилування, йшло куди хотіло і куди могло. Літературний язик був не народний, а чужий, болгарський, він був разом з тим і церковним язиком як на Україні, так і в Великоросії, і дуже було натурально, коли книжки, написані на Україні, переходили в Великоросію, а з Великоросії йшли, навпаки, на Україну. Всі книжки були написані однаковим ненародним язиком , і читали їх тільки духовні, бояри та князі. Не вважаючи на ясні сліди українського язика й народного духу в "Слові о полку Ігореві", в літописі Нестора і в інших українських літописях, все-таки сі твори написані язиком однаковим з язиком творів Північної Русі. В XIV віку на Україні появились школи: в Острозі (1580 р. ), в Києві, в Вільні, у Львові.

Читать дальше →