Кобиздохівські оповісті

Начало книги

Слава моєї маленької Кобиздохівки не дає спокою багатьом поколінням співвітчизників. Тому ви не раз почуєте то там, то сям, що все, описане нижче, діялося саме в їхніх місцинах.

Не вірте!

Автор

- Помагай Боже!

- Казали Боги, щоб і ви помогли!

(З кобиздохівського етикету)

Спасибі моєму землякові й одному з героїв цієї книги, Олександру Кузьмінцю, професору міліцейської академії. Це він мене навчив. «Писати,- каже, - серйозну роботу без переднього слова - то все одно, що на загальні збори без штанів прийти». От я й пишу…

Читати я навчився у чотири роки. І відтоді вперто шукав на великих і маленьких картах нашу Кобиздохівку. Марно! Спочатку мою малу дурну голову опосіла думка, що то робиться, аби до нас у повоєнне село американські шпигуни не втрапили. Що таке шпигуни, то ми, малеча, вже знали. У сусідньому, ще глухішому, аніж наше, селі Червона Гребля (колишня Стара Гребля) емгебе заарештувало вчительку - агентку цееру. Вона у школі англійську мову викладала. Воно й справді, кого б іще оте, незрозуміле нам цееру мало вербувати, як не «англічанку»? Ну, не «хімічку» ж. Бо наша, приміром, кобиздохівська, не те що англійської, рідної мови не знала. Казала нам: «Возьмьом, діти, ету колбу і встромим в нейо вот ето… заткніть носяри! Щас буде вонять, бо ето сєроводород».

Читать дальше →