Пан Халявський

Начало книги

Ото лихо, як подивлюся! Далебі, аж дивом дивуєшся, як світ міняється!.. В усьому що не є: і в освіті, і в поводженні, і в смаку, і в політиці, так що не встигнеш придивитися до чогось, глянь — уже знову нове. Ось, приміром, недалеко й ходити, в мого сусіди, в Марка Тихоновича, З діда-прадіда будинок мазали жовтою глиною; отож він і був такий, от і ми всі дивилися, бачили й знали, що він жовтий; коли це — диви! — він узяв та й вибілив його! І став тепер білий, чисто як папір. Хто його знає? А тільки всі сусідки подейкують, чи то не молода невістка — ота, що недавно сина женили, — так чи не вона отаку штуку и гнула? І те могло бути: вона ж бо в пансіоні вчилася — любить усе міняти.

Усі впадають за освітою. Дядечко мій, Хома Лукиянович, — боронь боже, дати одну свічку в кімнату!.. «Сумно мені, голубе, — одразу скаже, — при одній свічі сидіти: і на тому світі насидимось у тьмі; давай більше». Ось і дадуть йому чотири свічки, та по дві в передпокій, та в столову, та сюди-туди, а скільки ж за вечір згорить? Воно ж що чотири свічки, то й фунт. А до чого, навіщо? Мій троюрідний братик, Василь Дмитрович, затіяв собі будинок на дванадцять покоїв та на двадцять вікон. «Не люблю тьми, — каже братик мій. — Як світло, так щоб світло було». Що й казати! Та зимою як? Зайве вікно холодніше, шибок, киту, та й дров більше треба, ніж у затишній — з одним, з двома вікнами — кімнаті. Сусіда мій, Трохим Іванович, жодних іменин та народжень у сім'ї своїй не святкував без плошок та смоляних бочок. «Хай, — каже, — всім буде світло, коли я гуляю…» Воно-то так, думка гарна! Та, дядечку, братику й сусідонько, полічіть, що у вас на ваші забаганки за рік вийде, от вам і освіта! А якби по-стародавньому? Перед тобою каганчик, а де нічничок, а то й з другої або третьої кімнати запозичити світла.

Читать дальше →