Моя дорога птаха. Мамина книжка

Начало книги

Моя дорога птаха, мій синочок, народився 17 серпня 1968 року в гарячий полудень у Самборі — були відкриті вікна і сонце заливало родильний зал. Тому з днем народження я завжди вітала його між 13-ою та 14-ою годинами. Моє дитятко спеленали, показали мені та понесли — з того самого моменту я відчула, що моє серце пішло за моїм малесеньким птахою, який заполонив увесь мій світ.

Він мало спав, а щоб його заколисати, треба було переспівати всі пісні, які знаєш, — і вдень, і вночі.

Ми жили в маленькому селі Сіде біля Самбора, через яке проходила траса Самбір-Дрогобич. Андрійчик проводив усі літа в Сідому, зі мною, у моєї мами. Улюблена Андрійчикова бабця Марійка завідувала там початковою школою. Він собі з’єднав два слова — «Сіде» та «дома» — в одне і називав село Сідома. Ми жили у Новому Роздолі, але наша Сідома завжди нас чекала на свята і канікули. Влітку обов’язково їхали у Самбір і відвідували будинок, де Андрійко народився, йшли в тир, де він стріляв з допомогою дядька-працівника, потім фотографувалися і їхали назад. Дорога займала 15 хвилин. Оскільки пологовий він бачив, то й розумів, що тут народився, а як саме — ніколи не запитував. Десь у 4 роки, сидячи за столом із гостями, Андрійчик видав історію про те, як народжуються діти: «У Самборі є така лікарня — роддом називається, там доктор бере целофановий мішечок і набзикує, набзикує, набзикує багато всяких лікарств, і так робить дітей. А тьотя медсестра каже: «Пане доктор, пане доктор, не робіть так багато дітей, бо їх вже нікуди класти!»». Побачивши сміх в очах гостей, він швиденько встав з-за столу і пішов у спальню. Більше ніколи тієї історії про пана доктора, що робить дітей, ми не чули.

Читать дальше →