Перед навалою

Начало книги

Буває так не раз, коли вибираєтесь у далеку дорогу, що проїжджаєте рідне село, немов хапаючись. І ви, і візник, і коні неначе змовились: хочете показати всім, рідним і знайомим, що розлука для вас звичайна річ, що серце не думає скиміти. Коні весело форкають, візник бадьоро стріляє з батога, а ви безжурно розглядаєтесь довкруги і своїм поглядом хочете переконати людей, хати та дерева: бачите, їду, і ані в гадці мені який-небудь сум.

Але коли ви оставите за собою село і все те, що дороге вам у нім, коли вже станете чужими для окруження, тоді знову і ви, і візник, і коні, немов змовившись, відразу зміняєте настрій. Коні звільнюють крок, візник застромлює батіг і починає крутити цигарку, а ви поринаєте в недавній спомин передвід’їзних хвиль. Нехай тільки трапиться по дорозі горбок, із якого видно ваше село, ви невідклично обернетесь і пішлете в рідну закутину останній поздоров.

Мине довга хвиля, заки ви отрясетеся з того настрою і звернете увагу на нове окруження. Дихнувши повними грудьми, ви кличете до візника: «Поганяй!» Але непотрібно! Бо рівночасно з вами збудився з задуми візник, а коні самохіть пустилися бігцем, ще заки він сягнув по батіг.

Читать дальше →