Дай серцю волю, заведе в неволю

Начало книги

Семен Мельниченко, парубок.

Микита Гальчук, син старшини.

Іван Непокритий, сирота, побратим Семенів.

Омелько Вертелецький, парубок.

Одарка Степаненкова, дівчина.

Морозиха, удова.

Маруся, Горпина, Христя — дівчата.

Скубко, писар — 1-й староста.

Кугут, селянин — 2-й староста.

Зачепиха, баба Одарчина.

1-й, 2-й, 3-й, 4-й, 5-й, 6-й, 7-й парубки.

Селяни…

Діється в Херсонщині.

Село. Управоруч хата, навкруги город, заплетений лозою; в городі біля хати, з причіпка, квітки, соняшники і маленька верба. Уліворуч простяглося село: хати у зелені, церква, садки, скирти хліба і вітряки… Смеркає.

Семен Мельниченко (йде згори шляхом, зупиняється, здіймо, бриля і ніби зачарований дивується). Ось і любий край, і рідне село! Давно, давно я попрощався з тобою, рідна батьківська оселе, дорога країно. Я покинув тебе ранньою весною; тоді ти була якась сумна, невесела, мов після пожежі, і на токах тільки де-не-де маячив невеличкий стіжечок, дерева були обголені лютою зимою… Тепер ти знов звеселіла; знов пишаєшся в скиртах та в стогах; знов хати заквітчались і потонули в зелені, і тільки де-не-де біліють помеж густими садками, — то виринуть, то знову уринуть, мов лебеді на безкраїм морі. Чи знайдеться ж у світі хоч одна людина, щоб не закохалась на цей любий, тихий та веселий рай? А он далі і церковця божа, а ген ледве мріють вітряки; далі степ, степ синій, як море!.. А он і хата милої — весела та світла, як погляд дівочий. Чого ж це у мене на серцеві ніби похолонуло? Руки тремтять, і голова, мов у вогні, горить… (Підходить до хати). Боже милий! Як тут гарно, скільки усякого цвіту! І свячена верба, що вдвох на вербній з завутрені принесли і посадовили, розрослась навдивовижу; мабуть, часто поливана.

Читать дальше →