Жах на вулиці В’язнів

Начало книги

Я не хотів їхати. Мав плани на вихідні. Але редактор наполягав. «Ніхто, крім тебе, не зможе», — сказав він, апелюючи до мого самолюбства. «Там така історія! Убивство, вибори, мафія, містика! Усе, як ти любиш!» — заохочував він. Словом, я не зумів сказати «ні». Пошкодував уже в потязі: холодний вагон кишів тарганами. На пероні мене ніхто не зустрів. Я постояв кілька хвилин, поки платформа спорожніла, а потяг рушив далі. Обіцяного помічника (місцевого журналіста) ніде не було видно. Крім мене, на пероні був тільки бродячий пес, який кілька разів незлостиво гавкнув у мій бік.

— Може, це ти — Вікторе? — запитав я в собаки.

— Гав! — заперечив той.

Я поволі рушив у бік вокзалу, собака несміливо побіг за мною.

У залі нікого не було, мої кроки гучно відлунювали в порожнечі. Собака, який усе ще мене супроводжував, раптом зупинився й загарчав.

— Ти чого, Вікторе? — запитав я.

Пес вишкірювався в бік темного коридору. Я подивився туди й побачив їх — із десяток людей у формі сиділи вздовж стіни. У руках тримали автомати. Внутрішні війська. Поводилися, утім, зовсім неагресивно, мали потомлений вигляд.

Читать дальше →