Оповідки про хронопів і фамів

Начало книги

Щодня треба розм’якшувати цеглу, треба пробиратися через липку масу, що називає себе світом, щоранку стикатися з паралелепіпедом із бридкою назвою, із собачою радістю від того, що все на своєму місці — та сама жінка поруч, ті самі черевики, той самий смак тієї самої зубної пасти, та сама нуда будинків навпроти, шеренги брудних від часу вікон із вивіскою «Бельгійський готель».

Як знеможений бик, устромляти голову в прозору масу, в центрі якої ми п’ємо каву з молоком і розгортаємо газету, аби дізнатися, що сталося в якомусь із закутків скляної цеглини. Не визнавати того, що плавний поворот дверної ручки, цей рух, який міг би змінити все, виконується з холодною дієвістю щоденного рефлексу. Бувай, кохана. Нехай тобі щастить.

Стискати між пальцями ложечку і відчувати її металеве биття, її непевну осторогу. Як боляче ігнорувати ложечку, ігнорувати двері, ігнорувати все те, що, вилизане звичкою, набуває належної гладкості. Наскільки легше прийняти просту пропозицію ложечки й застосувати її до розмішування кави.

Читать дальше →