Дике полювання короля Стаха

Начало книги

Я старий, я навіть вельми старий чоловік. І ніяка книжка не дасть вам того, що на власні очі бачив я, Андрій Білорецький, чоловік дев'яноста шести років. Кажуть, що довгі роки доля звичайно дає дурням, аби вони надолужили брак розуму багатим досвідом. То що ж, я хотів би бути дурнем удвічі і прожити ще стільки, бо я допитливий суб'єкт. Стільки цікавого відбудеться на землі в наступні дев'яносто шість років!

А коли мені завтра скажуть, що я помру — то що ж: відпочинок також непогана штука. Люди колись житимуть навіть довше за мене, і вони не тужитимуть за життям: усе в ньому було як на довгій ниві, усе я звідав — навіщо ж шкодувати? Ліг і заснув, спокійно, навіть з усмішкою.

Я самотній. Пам'ятаєте, казав Шеллі:

Вона була доброю людиною, і ми прожили, мов у казці: «Довго, щасливо, поки не померли». Але годі краяти вам серце сумними словами, — я ж казав, старість моя — радість моя, — краще розповім щось вам із далеких молодих моїх років. Тут у мене зажадають, щоб я своєю розповіддю закінчив сказання про рід Яновських і його занепад, про вимирання білоруської шляхти. Видно, треба мені зробити це, бо справді, яка ж то буде історія без кінця.

Читать дальше →