Діти підземелля

Начало книги

Моя мати вмерла, коли мені було шість років. Батько, ввесь віддавшись своєму горю, ніби зовсім забув про моє існування. Інколи він пестив мою маленьку сестру і по-своєму піклувався про неї, тому що вона була схожа трохи на матір.

Я ж ріс, як дике деревце в полі,— ніхто особливо не турбувався про мене, але ніхто й не обмежував моєї волі.

Містечко, де ми жили, називалось Княже-Вено, простіше Княжгородок. Воно належало одному збіднілому, але гордовитому польському родові і нагадувало перше-ліпше з дрібних міст південно-західних губерній.

Якщо ви під’їжджаєте до містечка зі сходу, вам насамперед впадає в очі тюрма — найкраща архітектурна прикраса міста. Саме містечко розляглося внизу над сонними пліснявими ставками, і до нього доводиться спускатися пологим шосе, загородженим традиційною заставою. Завжди сонний солдат-інвалід ліниво підіймає шлагбаум, і — ви в місті, хоч відразу, може, й не помічаєте цього. Сірі паркани, пустирі з купами різного мотлоху чергуються з підсліпуватими хатками, що аж повростали в землю. Далі широкий майдан, перерізаний у різних місцях, зяє темними ворітьми єврейських «заїжджих дворів». Казенні установи наводять сум своїми білими стінами та казармено-рівними лініями. Дерев’яний міст, перекинутий через вузьку річку, крекче, здригаючись під колесами, і хитається, як старезний дід. За мостом потяглася єврейська вулиця з магазинами, крамницями, крамничками та з ятками калачниць. Сморід, бруд, юрби дітей, що повзають у вуличному поросі. Але от ще хвилина, і ви вже за містом. Тихо шепочуть берези над могилами кладовища та вітер хвилює хліб на ланах і дзвенить сумною, безупинною піснею в дротах придорожнього телеграфу.

Читать дальше →