Осінній сезон смертей

Начало книги

Інколи місто нагадує величезного звіра, що дрімає, а люди — кров’яні частинки, котрі сновигають артеріями та венами вулиць і цілий день дають звірові живлющу енергію, вона згасає під вечір і надає гігантові бажаний спокій до ранку… І так з року в рік, із століття у століття…

Маячня, правда? Але подібні асоціації мені можна пробачити — п’яним багато чого прощають. І п’яним не дивуються — мало що може стукнути у хмільну голову! А я саме в даний момент п’яний і мчу в таксі по засинаючому Великому Місту.

До речі, якщо розвинути теорію міста-звіра, то таксі разом із водилою та пасажирами — мною і моїм не менш п’яним приятелем Сєвою — можна назвати вечерею монстра. Смішно, еге? Звірюга згамав нас і тепер перетравлює, засинаючи, і ми, перетравлені, несемося по стравоходу — центральній вулиці, несемося у пряму кишку, щоб бути викинутими в одну із клоак-околиць, як належить відходам та покидькам. Місто, між іншим, — живий організм, а в будь-якого живого організму є своя, пардон, задниця. У місті багато таких клоак-вулиць… Стривай, то це виходить, що у цього звіра багато сідниць?

Читать дальше →