Легенда про безголового

Начало книги

Чоловiк навчив мене водити машину.

Це була єдина користь, яку я мала вiд нього за чотири роки, сiм мiсяцiв i два тижнi подружнього життя.

На цiй же машинi я вiд нього й поїхала.

Їхати Житомирською трасою сьогоднi було особливо приємно. Дощ почався вночi й закiнчився перед свiтанком. Його останнi краплi впали на мене саме тодi, коли я кидала в багажник сумку з найнеобхiднiшими речами. Їх набралося не багато для того, аби далеко вiд дому я могла почувати себе комфортно. Проте не так уже й мало, щоб жiнка могла запросто пiдхопити сумку й винести її на вулицю. Чоловiк, формально та юридично законний, проте де-факто колишнiй, намагався допомогти менi, але я ляснула його по руцi i не зiйшла — буквально скотилася сходами з десятого поверху. Не чекаючи, поки пiднiметься викликаний ним лiфт.

Я в'їхала у вересневий ранок уже за мiстом на трасi — по мокрому й чистому асфальту. Вiн блищав передi мною в сонячних променях, нiби освiтлюючи дорогу в нове життя. Вiд цього в мене несподiвано пiднявся настрiй i я ввiмкнула радiо, налаштувавшись на першу-лiпшу ефемку. Радiостанцiя «Ностальгiя» разом iз групою Стаса Намiна з не таких уже далеких 70-х благословили мою путь пiснею «Мы желаем счастья вам».

Читать дальше →