Сирітський потяг

Начало книги

Я вірю в привидів. Вони — ті, хто до нас навідуються, ті, що відійшли перші. За своє життя я не раз відчувала їх поруч себе, відчувала, як вони спостерігають, присутні, коли ніхто серед живих про це не знав і не хотів знати.

Мені дев’яносто один, і мало не всі, що колись були частиною мого життя, тепер привиди.

Іноді ці духи здавалися мені реальнішими за людей, реальнішими за Бога. Вони заповнюють тишу своєю вагою, пружні й теплі, мов тісто на хліб, що підходить під рушником. Бабуня, з її добрими очима й припудреною тальком шкірою. Татко — тверезий, усміхнений. Мама, що наспівує мелодію. Ці примари, позбавлені злості, алкоголізму й депресії, втішають і захищають мене по смерті, як ніколи при житті.

Тепер я думаю, що це і є рай — місце в спогадах інших, де ми й далі живемо в найкращих своїх о`бразах.

Може, це добре, що в дев’ять років мені дісталися привиди найкращих образів моїх батьків, а в двадцять три — коханого. А моя сестра, Мейсі, завжди зі мною, мов янгол на плечі. Їй було півтора року, мені — дев’ять, їй — тринадцять, мені — двадцять. Тепер їй вісімдесят чотири, а мені — дев’яносто один, а вона й досі зі мною.

Читать дальше →