Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Начало книги

Ось уже з добру сотню років у пам’яті людей, у крові птахів і між їх крилами тече Велика ріка. Із теперішніх прирічанців її ніхто вже не пригадує, але вряди-годи комусь із сельчан візьме та й присниться: широчінь така, що й очами не перейти на тамтой берег, вода глибока, зате чиста, — аж видно, як на дні, устеленому срібними камінцями, кохаються молоді пари риб. А що вже різних птахів цвіте на голубіні плеса — вік сиди на березі, не злічиш. То тут, то там забрели по груди у течію верби, низько схилили над водою пелехаті голови, і полощуть, сміючись, довге зелене волосся. Сонце бреде повільно угорі, а потім не витерпить, озирнеться, чи не підглядає хто, стрибне хутко із небес у ріку, пірне під хвилями, освіжиться, обтрусить із себе воду, весело хукне і полетить знову на свій шлях. Благодать така — прокидатись не хочеться.

— Агов, Маріє! — гукає сусідці через тин, ловлячи долонею позіхи, Меланя Федірцаня. — Небого, мала-бись здоров’ячко, ріка мені сеї ночі снила. Що це мало б віщувати?

Читать дальше →