Колиска сонця

Начало книги

Правду казав хтось із мудрих: «Коби знав, де впасти, то соломки б підстелив». Ге, коби знав… От найшло старій Лібані. Іде ніби осіннім готаром.[1] Тихо і пусто довкола, як у тайстрі жебрака. І враз над головою хтось зітхнув. Метнула очима вгору, а там повне небо білих-білих птиць. Летять, і сипле з їх крил сніг Лібані на голову. Тільки хотіла відмахнутись від нього рукою, як раптом по всьому готарі зацвіли соняшники: гарячі, окасті, сміються і крутяться на стеблах, немов зміїні голови.

— Згинь, нечиста сило! — сплюнула тричі.

І тут зметнулись на овиді блискавки.

Пішли гуляти громи світом.

— Кінець, — подумала перестрашена Лібаня і вже хотіла впасти на коліна.

Але ось помітила, що зовсім то не громи тривожать небо, а няньо з мамою — прощені би були — впряглися у візок і тягнуть його по хмарах під самим обрієм. Той самий візок, з яким колись старий Ліба приплівся з гір до Прирічного. Хотіла їх озвати, побігти на поміч, але старі раптом спіткнулись і провалились у хмару, як у сніговий намет. Лібаня у відчаї знову глянула вгору. Але тепер замість неба на неї дивилось велетенське око, по якому сльозою спливало сонце. На самому краєчку ока сонце видовжилось краплею і впало на землю. Розплеснулось глухо, і соняшники чорно-чорно зацвіли…

Читать дальше →