Літо в Алжирі

Начало книги

Присвячую Жакові Ергонові.

Любов часто потаємна, в тому числі й любов до якогось міста. Такі міста, як Париж, Прага і навіть Флоренція, замкнуті в собі й варяться в своєму соку. Проте Алжір і ще деякі привілейовані приморські міста зяють проти неба, мов той рот або рана. Те, що в Алжірі можна любити, видно всім: море на повороті кожної вулиці, щедрий жар сонця, людська краса. І, як завжди, ця розкіш і ця щедрість просякнуті найтоншими пахощами. У Парижі вам хочеться простору, хочеться окрилитися. Зате тут людина відчуває повноту і, впевнена у своїх бажаннях, може побачити, яка вона багата. Треба, звичайно, довго прожити в Алжірі, аби зрозуміти, що надмір природних благ в’ялить. Намагатися тут учитися, вдосконалюватися, стати кращим годі. Ця країна не повчальна, ні обіцянки тобі, ні якогось прозріння — тільки наставляй обидві поли. Вона — свято для очей, і пізнання її йде в парі з радістю. Насолода, яку вона дає, не зцілює душі, а її веселість нічого не обіцяє. Вона вимагає одного — ясновидіння, тобто невтішності. Вона вимагає зваженого підходу, підходу віруючого. Тільки тут людина може жити і в розкошах, і в злиднях! Тонка людина наділена тут душевним багатством, та тільки це багатство поєднується зі страшенною нуждотою. В кожній істині обов’язково криється гіркота. Чи ж дивина, що образ цієї дорогої для мене країни відкривається мені тоді, коли я — з її найбіднішим народом? У людей, поки вони молоді, життя не розминається з красою. А після всього цього — занепад і забуття. Вони поклонники плоті, хоча знають, що шлях цей пропащий. Для молоді і життєлюбців в Алжірі все є благо і свято: затока, сонце, червоно-біла шахівниця терас, які збігають до моря, квіти, стадіони, дівчата з тугими литками. Але для підстаркуватих нема нічого, їм ніде сховатися від своєї туги.

Читать дальше →