Нерозказане

Начало книги

Наближається. Різдво — янголи, кутя і весь цей несмак. Христос у них ся рождає. Опіум для народу.

Я кисну. Нудьгую на з’їзді партії [Революційної української партії, першої справді української]. Далеко від рідного дому і навіть від Києва. В Галичині, де слово “революція” вимовляють пошепки, наче прокляття. А вареники у них пироги. Проте хоч тут, додому не можна: знову посадять.

Третій рік я в партії, а все одне й те саме. Замість клясової боротьби - якісь балачки про самостійність. Не так давно — розкол. Пішли незалежники з Міхновським, харківським божевільним, що підірвав пам’ятник Пушкіну. Злетіло у повітря — й добре. Бачив його. Великий бугай з отакими вусами. Жінки таке люблять. Запитаю про нього у Чикаленка. Той усіх знає. А мене сприймає, як сина. Земляк.

Яка, чорт забирай, незалежність, коли ми ще навіть на автономію не спромоглись? Спершу — звалити панів. А тоді вже — будувати щось своє. Без царя, без батога, без покори. Клясова боротьба!

Читать дальше →