Найкращий сищик та падіння імперії

Начало книги

ого літа я жив у татар, які випасали в горах овець. Спав у юртах, їздив верхи або пішки нишпорив яйлами та горами. Інколи писав старі історії або розповідав щось пастухам. Татари були народом хорошим. Звісно, нехристи, але люди сумирні, працьовиті та добрі. Я призвичаївся до їхніх страв, почав потроху розуміти мову. Того ранку попив із чабанами чаю і пішов гуляти у гори, прихопивши з собою трохи горіхів та браунінг. Не те щоб він був потрібний, бо Кримські гори — це вам не Кавказ, тут усе було тихо та безпечно, але той браунінг став уже частиною мене, наче рука, тому й тягав його всюди. Довго ішов по Демерджі-яйлі, насолоджувався запахами трав, розпечених сонцем. Потім спустився нижче, попив холодної води з джерельця, влігся і задрімав під деревом. Спросоння почув тупіт копит, схопився за браунінг.

— Іване Карповичу! Іване Карповичу! — почувся крик. Це був Осман, молодий хлопець зі стійбища чабанів, у яких я жив. Чабани російську знали не дуже добре, а Осман кілька років працював на узбережжі, возив курортників, тому балакав непогано, а тепер я його ще й читати вчив.

Читать дальше →