Химери Дикого поля

Начало книги

З «маслітом» справа приблизно така, як і з верлібром. Принаймні в мене. Бо завжди смішили спрощені оцінки-стереотипи: верлібр – це апріорі талановито, а що вже просунуто, то й до Сен-Жон Перса не ходи. Як і протилежний підхід, не менш смішний, що ототожнює вільний вірш із банальною відсутністю поетичної іскри, ну й, відповідно, з тоскою зеленою. На такому тлі мене більш влаштовує фраза відомого кінематографічного персонажа, мовляв, «к людям помягше, а на вопрос – поширше». А ще відлунюють у пам’яті серйозні слова Вінграновського стосовно того, що для художності важить не стільки «про що», скільки «як». Ну і «хто», звісно.

Це зайвий раз доводить Владислав Івченко (з котрим я, до речі, не знайомий) і його роман «Химери Дикого поля», відкритий мною з початковим здивуванням, чимраз більшою цікавістю та приємним посмаком. Так, жанр є жанр, і в його межах важко створити якусь нову високочолу нетлінність, але автор і не обіцяв. Він просто сів і написав карколомний детектив з відступами у віртуальну історію і потенційне краєзнавство, присмачивши все це ненатужними елементами фентезі. Взагалі, ненатужність – чи не ключова ознака івченківського стилю. Під час читання мене не полишало відчуття подорожі, та не простої, а човном по ріці (певно, по ріці Снів, як у романі), ну ще, може, повітрям, на якійсь Сессні-172 «Скайхоук», як у Матіаса Руста, але теж стрімко, легко й захопливо, із сюжетними вирами-закрутами, що лишень додають драйву…

Читать дальше →