Марiя

Начало книги

Швидше! Швидше!

О боже мій милий, хай уже кінчаються оці нестерпні останні хвилини перед від'їздом.

Усе вже почуто безконечно — усі добрі напутні слова, поради, застереження, побоювання. Навіщо їх так багато? Та ще при людях, при знайомих і незнайомих.

Може, щоб бачили, який уважний, добрий чоловік і батько? Ні, ні, що я, — обриває ці думки Марія, — він не хизується, хіба я його не знаю? Він справді такий, та гадки не має, як це нудно і здебільшого недоречно.

Але зараз так — не тільки він. Вона вже швидко окинула своїм сірим зірким оком усіх, що їдуть, усіх, що проводжають. Чому це в останні хвилини усі з дбайливим виглядом, найстурбованішим тоном повторюють прописні істини про поводження в дорозі, а ті, що від'їздять, хочуть, нарешті, швидше опинитися в диліжансі, відчути рух, подорож.

Але диліжанс поки що стоїть. Скільки він стоятиме?!

І вона також хоче швидше відірватися від того життя, що промайнуло за три місяці, як за мить, закрутило, піднесло, збаламутило, обдарувало багатими скарбами і потаємно образило, бучно визнало і нишком укололо. Усе, усе вона помітила і відчула, а що мовчала на все, була завжди зовні спокійна й стримана — так це зовсім не від нерозуміння обставин, а саме тому, що зрозуміла багато. Та не до кінця. Ще треба було розібратись як слід... але було ніколи... Думала — поїду, в усьому розберусь, все вгамується. Та відчувала вже — мчить новий потік і тягне непереможно кинутись у нього. Куди він понесе? До яких берегів? Не в тім, звичайно, розумінні, що до Дрездена чи до Берліна або до якогось іншого чужоземного міста. Адже не Петербург лишає вона, а своє полохливе життя петербурзьке. А що чекає її там, за кордоном? Лікування хвороби — то лише привід, не обманюватиме ж вона сама себе.

Читать дальше →