Усі, хто міг мене пробачити, мертві

Начало книги

Усі, хто там був — чи вдає, що був, — кажуть одне: таблоїди помилились. Але ж ні, не зовсім.

У статтях писали: «Шарлотта Колберт залишилася неушкодженою». Це правда. Тоді як інші опинилися у хірургії чи лежали в морзі, я була в душі, зішкрібаючи їхню кров зі своєї шиї та плечей. Інших вивозили, а я вийшла сама — точніше, згідно з фото, мене вивели під руки медики.

Але я цього не пам’ятаю. Саме тому я, мабуть, тут.

Вони писали: «Не було жодних ознак». Це теж правда, якщо не знати, що шукати. А я й не знала. Заради бога, мені, зачарованій і незграбно закоханій, було лиш двадцять три роки. Я геть нічого не тямила.

Вони радо писали про криваві відбитки рук на білих стінах, про тріск, коли тіло — тіла — впало на землю. Масу плюща, що обвивала цю столітню будівлю. Правда. Правда. Правда.

(Цей довбаний плющ був геть ні до чого. Крім того, це взагалі була історія не про вбивство, так? Не для них. Вона була про «золоту молодь», блакитні очі й дуже дороге навчання у школі журналістики Університету Керрола. А вже загиблі — то був бонус.)

Читать дальше →