Дівчина у потягу

Начало книги

Її поховали під білою берізкою, біля старої залізничної колії, і лише пірамідою з каменів позначено місце її поховання. Насправді це лише невеличка купка камінців. Я не хотіла привертати увагу до її могили, але й не можу залишити її без спогадів. Тепер вона знайде тут спокій, ніхто її не турбуватиме, а тишу порушуватимуть лише пісні птахів і грюки потягів.

Одна — задля смутку, дві — задля радощів, три — задля дівчини. Три — задля дівчини. Я застрягла на трьох. Не можу рахувати далі. Голова гуде від звуків, у роті в’язко від крові. Три — задля дівчини. Я чую гомін сорок, вони сміються, дражнять мене, хрипло ґелґотять. Очікуй звістки. Сумної звістки. Тепер я бачу їх. Чорних на фоні блакитного неба. Не птахів. Щось інше. Щось наближається. До мене хтось звертається: «А зараз дивись. Подивись, до чого ти мене довела? Що ти змушуєш мене робити?»

Біля залізничної колії лежить купка одежі. Щось блакитне — напевно, сорочка — з брудно-білим. Можливо, це простий мотлох, який вітром принесло з порослого чагарником берега річки. А можливо, це залишили залізничники, які працювали на цій ділянці колії — вони тут нерідкі гості. А можливо, взагалі щось інше. Мама завжди казала, що в мене надто жива уява. І Том так уважав. Нічого не можу із собою зробити: тільки-но побачила або цей непотріб, або якусь брудну футболку чи один черевик — одразу ж починаю гадати, де інший. З якої ноги вони впали.

Читать дальше →